Файл: Всесвітня історія (1914 - 1939).doc

Провідна політична партія Індонезії — Партіндо — під керівництвом Сукарно робила основну ставку на селянство як найбільш масову силу індонезійського суспільства. В програмі партії на перших місцях були положення, що вимагали передачі землі тим, хто її обробляє, спрямовані на соціальний захист селян і робітників. Політична активність селян Індонезії неухильно зростала.

Після Першої світової війни різко збільшився приплив французького капіталу, здебільшого у вигляді приватних інвестицій (у 1924-1929 рр. — біля 3815 млн. франків на увесь Індокитай) в сільське господарство Індокитаю. Наприкінці 1930 р. колонізатори захопили під виглядом концесій 909 300 га землі. У Камбоджі французька влада встановила податки на свійських тварин, на селянські хати, цукрову і кокосову пальми, при цьому дуже довго зберігалися старі, феодальні податки (подушний, поземельний).

Повсюдно в Індонезії поширювались плантації каучуку, кави, рису, перцю, продукція яких йшла на. експорт. Основною формою експлуатації селян в Індокитаї були рента-податок і державна панщина. Селяни майже повністю залежали від лихварів. Товарність селянських господарств, на відміну від великих плантацій, залишалася незначною. У розвиток сільськогосподарських плантацій французька колоніальна влада вкладала значні кошти, вони були головним джерелом задоволення потреб Франції у дефіцитній сировині.

Селянські повстання в Індокитаї мали характер жорстокого опору колонізаторам, відзначалися тривалістю, завзяттям, великим розмахом. Найбільш великим було повстання 1926 р. у провінції Кампонгчнанг під керівництвом Атя Со. Довгих 26 років тривав виступ лаоських селян (з 1910 по 1936 рр.). Великі повстання селян відбулися у В'єтнамі в 1926-1927 рр. у Кохінхіні і Аннамі.

Селянський рух активно підтримував Демократичний фронт Індокитаю, утворений в березні 1937 р. Під впливом перемог Народного фронту у Франції виступи селян Індокитаю як складова частина загальнодемократичного процесу почали набувати дедалі більш організованих форм.

Запитання і завдання

Розкрийте загальні риси економічного розвитку країн Південно-Східної Азії.
Що стало приводом для створення у країні Генеральної ради бірманських асоціацій?
Поясніть, як Перша світова війна вплинула на економічний розвиток Індокитаю.
Проаналізуйте причини підвищення активності селянського руху в країнах Південно-Східної Азії у міжвоєнний період.

Який характер мали селянські повстання в Індокитаї?
Поясніть зміст історичних термінів:

колонія; • ГАЛІ;
домініон; • Партіндо.
рух тактів;

7. Який соціально-політичний і економічний лад планувала встановити в Індонезії Партіндо?

Документи і матеріали

1. Економіка колоніального Індокитаю

В'єтнамський робітничий клас зростав у міру розвитку промисловості, створення французькими імперіалістами нових підприємств і плантацій. Капіталовкладення французів у Індокитаї за період 1896-1914 рр. склали 426 млн. франків, у 1920 р. — 500 млн., у 1929 р. — 4 млрд., збільшившись майже у 10 разів порівняно з довоєнним періодом.

Економіка країни мала яскраво виражений колоніальний характер. Досить зауважити, що 1940 р. в експорті Індокитаю продукція обробної промисловості складала лише 3,5%, а сировина — 96,5%. Переважну частину цієї сировини відбирала метрополія — імперіалістична Франція. У цей період експорт до Франції та її колоній складав 58% всього експорту Індокитаю. Після проникнення до Індокитаю японців ця частка знизилася до 37,8%, переважна частина імпорту Індокитаю припадала вже на Японію.

Запитання до документа

1. На підставі аналізу даних зробіть висновок про колоніальну політику Франції щодо Індокитаю.

2. Промова Сукарно перед судом голландських

колонізаторів (витяг).

1930 рік

"Національна партія Індонезії бачить, що імперіалізму притаманні переконання, які суперечать нашим, вона бачить, що імперіалізм використовує свою політичну владу для захисту своїх інтересів, а тому вона заявляє, що ми зможемо по-справжньому опиратися імперіалізму, ми зможемо позбавитися його, якщо візьмемо політичну владу в свої руки, що ми зможемо перебудувати наше суспільство, зробити його більш досконалим, якщо будемо вільні, і тому вона закликає народ Індонезії домагатися цієї волі. Національна партія Індонезії є партією опору, партією опозиційною. НІН є революційною партією, тому що вона прагне здійснити най-скоріше радикальні перетворення. Ідеалом НШ є сильний широкий рух мас, масові дії, у яких візьмуть участь тисячі, десятки тисяч, мільйони людей".

Запитання до документа

1. Використовуючи текст підручника і документа назвіть вимоги Національної партії Індонезії.

3. Інвестиції іноземного капіталу в Індонезії.

1939 рік

Загальна сума інвестицій іноземного капіталу в Індонезії складала 4,8 млрд. гульденів. З них 3,5 млрд. було вкладено у приватні підприємства і 1,3 млрд. у місцеві та державні позики. З 3,5 млрд. гульденів 2,3 млрд. припадало на голландський капітал, 350 млн. — на місцевий китайський, 370 млн. — на англійський, 240 млн. — на американський, 120 млн. — на франко-бельгійський, а сума, що лишилася, розподілялася між японськими, німецькими та ін. З голландського і місцевого китайського капіталів 1,5 млрд. гульденів було вкладено у сільськогосподарські підприємства, 500 млн. — у нафтову справу, 250 млн. — в транспорт і 400 млн. — у громадські підприємства, що належали приватним особам, та у інші підприємства.

Запитання до документа

1. Проаналізувавши дані про інвестиції, вкажіть, які галузі індонезійської економіки були найбільш привабливими для іноземного капіталу.

Запам'ятайте дати:

• 1927 р. — створення Національної партії Індонезії.

• 1927 р. — формування Національної партії В'єтнаму.

1930 р. — створення руху такінів у Бірмі.
1937 р. — створення патріотичної організації Руху індонезійського народу Геріндо.

• 1937 р. — утворення Демократичного фронту Індокитаю.

КРАЇНИ СЕРЕДНЬОГО ТА БЛИЗЬКОГО СХОДУ

Здобуття незалежності Афганістаном

Афганістан був дуже відсталою в усіх відношеннях країною, але й туди долетів відгомін революційних подій у сусідніх країнах (Росії, Туреччині, Іраку). Вони призвели до сплеску так званих младоафганських реформаторських настроїв. Національно-патріотичний младоафганський рух, що виник на початку XX ст., висловлював найбільш радикальні погляди на долю своєї країни. Його учасники — представники пов'язаних з ринком поміщиків, місцевого купецтва, інтелігенції, що почала зароджуватися, виступали за відновлення незалежності країни й проведення реформ у галузі державного управління, економіки і культури.

Велика Британія дивилася на Афганістан і реакційний режим еміра Хабібулли-хана як на головний опірний пункт для придушення антиколоніального руху, для проникнення до Середньої Азії. Політика режиму Хабібулли, ворожа справі ліквідації напівколоніальної залежності Афганістану від Британії, що сприяла проникненню англійсько-індійського капіталу в країну, викликала глибоке невдоволення. В опозицію до еміра стали не тільки младоафганці, але й впливові діячі вкрай консервативної орієнтації (староафганці), що виступали за обмеження іноземного впливу і на захист мусульманської старовини. Введення нових податків, зменшення офіцерської і солдатської платні в армії призвели до значного погіршення ситуації в країні.

У лютому 1919 р. емір Хабібулла був убитий внаслідок палацового перевороту. Після недовгої боротьби за владу трон посів один з його синів Аманулла-хан, що був тісно пов'язаний з рухом младоафганців. 28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану, на що країна відгукнулася зливою радощів. Владу нового еміра було визнано повсюдно. З березня 1919 р. уряд Афганістану звернувся до Англії з проханням переглянута британсько-афганські відносини на основі встановлення рівноправності сторін, але відповідь, що прийшла через півтора місяці, містила вимогу дотримуватися старих кабальних договорів. За цих складних для Афганістану умов першою державою, що визнала його незалежність, була Радянська Росія.

В травні 1919 р. Велика Британія розв'язала третю колоніальну війну проти афганської держави, одначе після завзятих боїв була змушена піти на перемир'я. До прийняття такого рішення англійців змусив непримиренний опір афганського народу, підтримка його пуштунськими племенами, події в Індії та Середній Азії. 8 серпня 1919 р. у Равалпінді було підписано британсько-афганський договір, за яким визнавалася незалежність Афганістану. Після підписання радянсько-афганського договору в Москві 28 лютого 1921 р. Велика Британія в листопаді того ж року уклала остаточний мир з Афганістаном і встановила з ним дипломатичні відносини.